Рік тому, 12 березня 2022 року, через два з половиною тижні після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, було опубліковане Звернення, ініційоване Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства. Під цим Зверненням підписалися дві з половиною сотні людей з різних континентів і різних країн світу. Уже зібрані під нашим Зверненням підписи охопили понад 30 (тридцять) країн світу; багато з цих країн, до речі, не підтримують Україну в її спротиві російській аґресії.
Ось повний перелік цих країн (у дужках вказано відсоток підписантів із цих країн): США (39%), Україна (33%), Канада (9%), Велика Британія (8%), Нідерланди (2%), Індія (1.7%), Польща (1.7%), Ірландія (1.2%), Литва (1.2%), Франція (1.2%), Австралія, Австрія, Мексико, Німеччина, Синґапур (по 0.9%), Антарктика, Грузія, Італія, Кенія, Ніґерія, Об‘єднані Арабські Емірати, Південна Африка, Росія, Словаччина, Танзанія, Узбекистан, Фінляндія, Чехія, Чилі, Швейцарія, Шріланка, Японія (разом 7.2%). Серед підписантів Звернення, як бачите, є й громадянин… Росії.
Цей перелік свідчить, що і українська держава, і орґанізована українська діаспора змогли б добитися ширшої підтримки України з боку країн Азії, Африки, Центральної й Південної Америки, якби їхні активісти займалися серйозними речами і якби належним чином підтримали згадане вище Звернення своїми підписами й виконали рекомендовані ОК РСУ дії.
Зверніть увагу на статистику, яка показує, якого рівня люди долучили свої підписи до Звернення: доктори наук і професори (18%), ділові люди (11%), журналісти (8.5%), менеджери (6%), письменники (6%), інженери (5.5%), військовики та військові експерти (3%), правники (3%), працівники охорони здоров‘я (3%), фінансисти (3%) та інші освічені і впливові діячі. Це передусім працівники університетів та академічних установ (9%), лідери неурядових громадських організацій (7%), високопосадовці у крупних приватних компаніях (4%) та ін. (див.: Чергова міжнародна «перемога» Зеленського і невикористаний потенціал світового українства).
Звичайно, ми сподівалися, що до нашого Звернення додадуть свої підписи тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч, ба навіть мільйони людей. На жаль, цього не сталося, і не тому, що ми відмовилися від автоматизованого ґенерування підписів, коли до апеляцій приєднуються кому тільки не лінь і коли одна особа може додати своє ім‘я кілька разів, варіюючи різні форми написання й використовуючи різні адреси електронної пошти.
Це Звернення залишається й залишатиметься актуальним. Так склалося, що за рік війни Росії в Україні жодна інша орґанізація в Україні або в українському зарубіжжі не виступила з таким проґрамним документом, який практично являв би собою стратеґічну проґраму повної перемоги України у цій війні. Навіть президент і уряд України не мають такої стратеґії. Зіставте хоча б формулу миру В. Зеленського, які мають ситуативний характер і по суті не є стратеґічним проектом (див.: Виступ Президента України на загальних дебатах 77-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН — Офіційне інтернет-представництво Президента України; ми зараз не говоримо про стратеґію оборони України, яку напевно має Ґенеральний штаб Збройних Сил України).
Саме з цього погляду тут і хотілося б перечитати текст Звернення від 12 березня 2022 року.
* * *
Час показав, що так звана «Спеціальна воєнна операція» Російської Федерації проти України, ініційована кремлівським диктатором, схвалена законодавчими органами влади РФ і підтримана переважною більшістю російської еліти, набула незаперечних ознак тотального терору щодо України й українського народу. До такого способу «умиротворення» України й українців Москва вдавалася неодноразово у XVII — XX століттях. Це дало нам підстави у перші ж тижні повномасштабного вторгнення Росії в Україну висловити пропозицію офіційно оголосити РФ державою-терористом.
У зв’язку з цим ми, представники світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у справедливій війні проти російського аґресора, звернулися до Президента, Верховної Ради й Уряду України з вимогами: офіційно оголосити РФ державою-терористом; не йти на будь-які переговори з аґресором, поки останній російський солдат не покине територію суверенної України; після того переговори з Москвою можуть проводити лише щодо порядку відшкодування збитків, нанесених Україні й українцям цією та іншими аґресіями; порушити кримінальну справу Генеральною прокуратурою України проти президента РФ В. Путіна та його найближчого оточення за орґанізацію згаданої вище «спеціальної операції» та оголошення їх у міжнародний розшук, а то й оголошенням їх особами поза законом; вимагати виключення РФ із членів ООН.
Хай і з великою затримкою, Президент, Верховна Рада й Кабінет Міністрів України таки визнали Росію державою-терористом, і це визнання стало неодмінною частиною риторики політиків і урядовців України.
Одним із приводів появи нашого Звернення було те, що керівництво України почало шукати можливостей сісти за стіл переговорів з Росією. Переговорний процес почався в Бєларусі й, попри його завідому безперспективність, був продовжений у Туреччині. Пройшло ще чимало часу, щоб лідери України усвідомили, що справді немає жодного сенсу йти на будь-які переговори з аґресором, поки останній російський солдат не покине територію суверенної України. Відтак ця теза нарешті стала частиною риторики президента Зеленського.
Наша третя вимога до українських політиків і урядовців спричинилася до того, що в Україні почали активно обговорювати питання відшкодування Росією збитків, завданих Україні й українцям цією та іншими аґресіями.
Наступна вимога стосувалася необхідності порушити кримінальну справу Генеральною прокуратурою України проти президента РФ В. Путіна та його найближчого оточення за орґанізацію згаданої вище «спеціальної воєнної операції» та оголошення їх у міжнародний розшук, а то й оголошення їх особами поза законом. Хоч маємо уже достатньо юридичних підстав для кримінального переслідування самого Путіна (і таке переслідування може ініціювати будь-який прокурор чи суддя в районах, які найбільше постраждали від війни), це питання залишається відкритим.
Щоправда, Україна ініціювала процес створення міжнародного кримінального суду чи трибуналу для суду над воєнними злочинцями й орґанізаторами аґресії, а Ґенеральна прокуратура відкрила десятки тисяч проваджень за конкретними воєнними злочинами росіян на окупованих теренах України.
Тим часом міжнародний суд у Гаазі уже видав ордер на арешт Путіна, якого звинувачують у злочинах щодо українських дітей.
Останньою нашою вимогою до влади в України є ініціювання виключення РФ із членів ООН. Поки що діло не дійшло навіть до обговорення цієї теми, але вже добре, що Україна, хай і з запізненням, виступила з ініціативою позбавлення Росії особливого статусу в Раді Безпеки ООН, який фактично перетворює РБ на недієздатний орґан.
У перший місяць війни Росії в Україні ми, звичайно, навіть не уявляли, яку руїну несе Москва в Україну і не думали ще про перспективи післявоєнної відбудови України. Безумовно, ми раді з того, що в Україні вже почпли думати над цим.
Що нас непокоїть у цьому відношенні, так це аж надто поспішливі й активні розмови про розподіл і перерозподіл інвестицій, які мають прийти в Україну після війни. Очевидно, що ці дискусії уже мають корупційну складову. Обіцяна ж боротьба з корупцією в Україні, на жаль, залишається неефективною.
Проблема в тому, що упродовж трьох десятиліть незалежності Україна займалася безкінечними косметичними ремонтами радянського суспільного устрою у вигляді ініційованих президентами різних ситуативних реформ замість того, щоб здійснити системні устроєві зміни, замінивши авторитарно-тоталітарний радянський суспільний устрій якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях (дет. див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393).
* * *
Другий розділ нашого Звернення складають вимоги, адресовані президентам, законодавчим орґанам та урядам країн, які усвідомлюють терористичну суть кремлівського режиму й підтримують Україну та українців у їхньому спротиві російській аґресії.
Ми вимагаємо від них: офіційно визнати РФ державою-терористом і вжити всіх можливих заходів для повної ізоляції Росії від світу; ініціювати виключення РФ з ООН як державу-терориста, що не додержує Статуту ООН; негайно надати пряму й ефективну допомогу Україні й українцям відповідно до прохань президента та уряду озброєннями й коштами без будь-яких зволікань: Україна й українці своїм спротивом російській аґресії відстоюють і вашу свободу; вважати політиків і урядовців своїх країн, які обмежуються висловлюванням занепокоєння, зволікають або й саботують надання Україні й українцям допомоги, яку вони просять, такими, що свідомо чи несвідомо стають на бік держави-терориста, і вживати щодо них відповідних заходів впливу; не переоцінювати потугу російських збройних сил, які терплять поразку від менших і слабших мілітарно, але сильніших духом і мотивацією Збройних Сил України; перестати боятися погроз і шантажу з боку Кремля, який поважає лише силу й принциповість; підтримувати й стимулювати національно-визвольні рухи народів, які поневолила Російська імперія.
Перш за все, ми вимагаємо від них визнання Росії державою-терористом і вжиття всіх можливих заходів для повної ізоляції Росії від світу. Пройшов час, поки почався цей процес. Нас порадувало те, що першими проголосили Росію державою-терористом країни Балтії — Естонія. Латвія та Литва, а відтак і весь Європейський Союз.
Звичайно, нас засмутило те, що попри одностайну відповідну ухвалу Конгресу США, президент Джо Байден утримався від проголошення Росії державою-терористом або спонсором тероризму.
Очевидно, це можна пояснити тим, що в американській адміністрації немає одностайності, а навіть існує протистояння у близькому оточенні президента. Наскільки нам відомо, державний секретар і міністр оборони є послідовними й твердими прихильниками допомоги Україні, а от радник з національної безпеки й директор ЦРУ начебто хочуть, щоб були і вовки ситі, і вівці цілі, тобто вони за те, щоб вивести Росію з війни, зберігши обличчя Кремлю.
На жаль, дуже туго йде просування ідеї проголошення Росії державою-терористом чи спонсором тероризму в країнах Південної Америки, Африки та Азії…
Наступним нашим закликом до країн світу є вимога негайно надати пряму й ефективну допомогу Україні й українцям відповідно до прохань президента та уряду озброєннями й коштами без будь-яких зволікань.
Ми раді з того, що утворилася коаліція з півсотні країн, які активно і послідовно виступають як союзники України, підтримують Укрїну й допомагають їй, надаючи сучасне озброєння, боєприпаси, навчаючи українських вояків на своїх військових базах та ін. Йдеться про так званий «формат Рамштайну» — за назвою американської військової бази в Німеччині, очолюваний Сполученими Штатами.
Не все у цьому форматі працює ідеально, і йдеться не тільки про країни, які цілеспрямовано гальмують процес (наприклад, Угорщина). Є чимало суперечностей і в тих країнах, які декларують намір підтримувати Україну до повної перемоги, але ніяк не можуть визначитися із змістом самого поняття «повна перемога».
Поступ у цьому напрямі, на наше переконання, можливий через посилення тиску на політиків і урядовців тих країн, які обмежуються висловлюванням занепокоєння, зволікають або й саботують надання Україні й українцям допомоги, яку вони просять, такими, що свідомо чи несвідомо стають на бік держави-терориста, і вживати щодо них відповідних заходів впливу. Цього можна було б домогтися через масове залучення до поширення нашого Звернення українських громад у країнах з великими діаспорами, а відтак і залучення автохтонного населення. На жаль, українські діаспори належної активності не проявляють. Більше того, там, де вони об‘єднані в орґанізації, афілійовані з Світовим Конґресом Українців, ми спостерігаємо навіть цілеспрямоване бойкотування нашої ініціативи.
Серйозною проблемою залишається переоцінка потуги російських збройних сил, попри те, що вони терплять поразку за поразкою від менших і слабших мілітарно, але сильніших духом і мотивацією Збройних Сил України.
Очевидно, тут спрацьовує ядерний фактор: і союзники, і несоюзники України побоюються ядерного шантажу Путіна, хоча усе вказує на те, що ядерний арсенал Росії може виявитися «непрацездатним» і що Кремль може спромогтися не більше, ніж на «брудну бомбу». Схоже на те, що навіть ЦРУ й інші найкращі розвідки світу не володіють достовірною інформацією про справжній стан ядерної зброї в Росії і не працюють над тим, щоб одержати максимально можливу інформацію, та думати над тим, як розв‘язати цю проблему.
Успіхи ЗСУ на фронтах, як уже було сказано, обумовлені не тільки і не стільки досконалішими зброєю й боєприпасами західного виробництва, а передусім уміннями, талантами, мудрістю як українського ґенералітету й старшого офіцерського складу, так і українських молодших командирів та рядових вояків. Послухайте коментарі з фронту, які останні дають воєнним кореспондентам ЗМІ.
Саме вони й нагадують нам, що треба перестати боятися погроз і шантажу з боку Кремля, який поважає лише силу й принциповість. Отож варто до них прислухатися й перестати церемонитися з аґресором, який сидить не тільки в кремлівському кабінеті президента, не тільки у владних кабінетах Російської Федерації та її суб‘єктів, але й у більшості помешкань від Калінінґрада до Владивостока.
Ця аґресивність Росії і росіян не є продуктом лише кремлівської пропаґанди, яка продовжує «славні традиції» пропаґанди радянської і яка насправді є природою, нутром, «голкою Кощія», яка, власне, й обумовлює імперські амбіції цілого народу та появу російського історичного міфу.
Ось чому надзвичайної ваги набуває ідея підтримувати й стимулювати національно-визвольні рухи народів, які поневолила Російська імперія. Розпад Росії — єдино можливий шлях до повної і остаточної перемоги «імперії зла» (Р. Рейґан), а отже — добра над злом у світовому вимірі.
Україна — аванґард цього визвольного руху. Але цей визвольний рух потребує відкриття другого фронту — визвольної боротьби народів, які перебувають у складі РФ, які ще не втратили своєї ідентичності або які ще не винищені фізично.
Це можна і треба починати з системного й систематичного розвінчування російського історичного міфу, розголошення на весь світ привласнення чужої назви, а відтак і вигадування цілого народу («русскіє»), якого ніколи не існувало або ж який мав іншу назву. Зверніть увагу на те, що слов‘янські народи ідентифікують себе за допомогою іменників (руси/українці, білоруси, поляки, чехи, словаки і т.д.), і тільки один народ, який здумав себе слов‘янським, вживає для ідентифікації не іменник, прикметник, мимовільно виказуючи свою історичну природу — підданий русів. На злодії, отже, і шапка горить.
* * *
Третя частина Звернення, яке має відіграти вирішальну роль у долі України, адресована міжнародним орґанізаціям —ООН, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, ВОЗ, ВТО та ін. Ми висунули до них лише дві простих умови: (1) позбавити членства РФ у своїй орґанізації як державу-терориста, що здійснює злочини проти людства, займається геноцидом, вбиває дітей, знищує пам‘ятники історії та культури, порушує права людини та ін. і (2) закликати уряди країн-членів своїх орґанізацій утриматися від співпраці з РФ як державою-терористом.
На жаль, більше ні на що ці орґанізації не здатні. Жодна із цих орґанізацій не має реальних важелів впливу на держави, які є їхніми членами. Навіть у тому, в чому вони й могли б справити вплив. Яскравим прикладом є місія ООН з прав людини, яка іґноруючи очевидну війну Росії проти України, очевидну розруху, що її Росія принесла в Україну, ґеноцид українського народу, який проявляється у смертях сотень тисяч невинних людей (передусім жінок, дітей і стариків), мільйонах депортованих на територію Росії й мільйонах переміщених осіб як біженців і т.п., розглядає як абстрактне порушення прав людини обома (?!) сторонами конфлікну. Такий висновок недавно оприлюднено, і базується він на опитуванні кількох сотень військовополонених по обидва боки фронту.
Чи не єдиною міжнародною орґанізацією, яка позбавила членства у своєму складі Росію, наразі є Міжнародна Федерація Журналістів. На жаль, ця орґанізація не належить до найбільших і найвпливовіших міжнародних орґанізацій. Ми дякуємо МФЖ за сміливий і рішучий крок та сподіваємося, що її приклад будуть наслідувати інші орґанізації. Першим кроком може стати хоча б заклик не співпрацювати з РФ як державою-терористом.
***
Які висновки напрошуються із сказаного вище?
Як ми вже писали, війна Росії в Україні має екзистенційний характер. Про екзистенційний характер цієї війни невипадково чи не першим заговорив її ініціатор — президент РФ Путін, який побачив ув існуванні незалежної України загрозу самому існуванню Росії не тільки як імперії, а Росії взагалі, яка без України, без української назви, без української історії обертається на Московію з її дрімучими лісами-болотами й дикунськими традиціями.
Отже, повна і остаточна перемога України можлива лише через повну і беззастережну капітуляцію Росії, через повний і незворотний розпад Російської Федерації як імперії. Інший варіант не варто навіть обговорювати. Збереження не тільки обличчя Кремля чи Москви, а Росії як такої загрожує не тільки Україні, але і Європі та й цілому світові тим, що цей монстр, відтиснутий з теренів України за кордони 1991 року, залиже свої ради й розпочне нову гонку озброєнь і підготовку до нової, можливо, ще страшнішої війни.
Немає чого боятися кремлівського шантажу із можливим застосуванням ядерної зброї. За великим рахунком, та зброя напевно уже нічого й не варта: експерти підказують, що та зброя за десятиліття від часу розпаду СРСР стала непридатною (погано доглянутою, не оновленою і т.ін.) і фактично існує лише формально. Отож напевно можна і треба знайти способи ядерного роззброєння Росії. Проблема лише в тому, щоб у сильних світу цього було бажання запустити цей процес.
Надзвичайно важливою є й інформаційна складова нашої перемоги. Йдеться передусім про протистояння не тільки кремлівській пропаганді, яка продовжує ширитися у світовому інформаційному просторі, але й російському історичному міфу, який продовжує займати чільне місце у світовій системі освіти й науки. Якщо загрози російської пропаганди принаймні обговорюються, то небезпека російського історичного міфу не обговорюється навіть інтелектуалами.
У цих процесах особливу роль має відіграти Рух Світового Українства — якісно нова форма орґанізації і взаємодії українського суспільства й українського зарубіжжя, — здатний стати рушійною силою освітньо-просвітницьких, інформаційно-роз’яснювальних, науково-методологічних процесів в Україні й світі, а відтак і рушійною силою системних устроєвих змін в Україні, завдяки яким Україна й стане успішною й квітучою державою, гідним членом світового співтовариства й авторитетним суб‘єктом світової політики (дет. див.: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).
Володимир Іваненко,
Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства
12–26 березня 2023 р.