Післямова до «пресмарафону» Володимира Зеленського
ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЯ
Стандартний тип президентської пресконференції: прессекретар оголошує, з якої нагоди або якій темі присвячено захід, президент виступає з коротким вступним словом, в якому окреслює коло питань, на яких він воліє зосередитися, і далі журналісти по черзі задають чітко сформульовані запитання, на які їм хотілося б почути відповідь. Такою є практика проведення пресконференцій в усьому цивілізованому світі. Якою банальною не була б ця форма, але вона працює й цілком задовольняє засоби масової інформації, а відтак і суспільство.
Нічого поганого немає в тому, що Володимир Зеленський вирішив відійти від стандарту і вже не вперше удався до, як йому здається, ориґінальної форми, яку означили як пресмарафон. Ця ориґінальність обернулася тим, що кількість журналістів, яким дозволено наблизитися до тіла президента, різко обмежилася. За стіл з президентом журналісти сідали групами в декілька (п‘ять-шість) осіб і, за задумом орґанізаторів заходу, мали задати одно запитання (тридцять відібраних журналістів мали задати тридцять запитань).
Так, як було задумано, однак, не вийшло: деякі журналісти використовували нагоду перебування за одним столом із президентом, щоб висловити йому якісь думки з якогось приводу, а вже потім задати не одно, а цілу низку запитань. Президент і його прессекретар, який скромно сидів збоку поряд із журналістами, дозволили пресконференції чи пресмарафонові збитися на «спілкування», на чому головний герой заходу не раз наголошував.
Намагаючись бути креативним у формі заходу, В. Зеленський виявився неориґінальним за своїм ідейно-тематичним спрямуванням, тобто змістом і риторикою, що дало деяким експертам підставу прирівняти цей захід до спілкування з пресою… президента РФ Владіміра Путіна.
Відмінність між київським та московським заходами, безумовно, була помітною. Зал у Москві чи в іншому місці Росії зазвичай нагадує якщо не традиційну пресконференцію, то узвичаєну ще в СРСР форму спілкування керівників КПРС з «вірними підручними партії» (працівниками преси, радіо й телебачення) або «інженерами людських душ» (письменниками), коли головна дійова особа заходу вдавалася до монолоґу, під час якого присутнім дозволено було задавати якісь запитання.
Хоч пресмарафон чинного президента України й було винесено за межі місця постійного перебування першої особи держави, щоб імітувати свого роду вихід у люди, загальний план відеозвітів з місця проведення пресмарафонів свідчить, що головною метою орґанізаторів заходу була особиста безпека В. Зеленського. Тому стіл, за яким він розмовляв із журналістами, посьорбуючи каву, мав вигляд жалюгідного острівця в порожньому приміщенні Мистецького Арсеналу, по віддалених кутках якого бовваніють характерні постаті офіцерів державної охорони, яких було набагато більше, ніж власне журналістів, медіаменеджерів, телеоператорів та інших представників ЗМІ.
ЖУРНАЛІСТИ
У пресмарафоні брали участь ретельно відібрані представники ЗМІ. Якщо ці люди являють собою цвіт української журналістики, тоді залишається сказати одно: бідна українська журналістика!
Не треба бути ґенієм журналістики, щоб усвідомлювати особливості президентської пресконференції (чи пресмарафону) і не використовувати можливості наближення до вищої посадової особи для вступання в суперечку і перетворення пресконференції на балаган.
Наприклад, чого тільки варта суперечка Юрія Бутусова з президентом, і це при тому, що учасники діалогу варті один одного. Та й Михайло Ткач із «Української правди» чи Савік Шустер не були на висоті… Рівень загальної культури й фаховоіої етики журналістів, безумовно, залишає бажати кращого. Жоден представник ЗМІ не став на пресмарафоні Зеленського взірцем журналістської гідності. Жоден із тридцяти!
Завдання журналіста на пресконференції — поставити перед президентом одно або два чи максимум три взаємопов‘язаних запитання. Чітко сформульовані, і сформульовані так, щоб відповідати на ці запитання загальниками або нестримним потоком свідомості було просто неможливо.
Більшість же журналістів починають з преамбули, яка часом перетворюється на вступну промову, якою журналіст провокує співрозмовника на цілу дискусію, а вже потім задає своє запитання, що, за великим рахунком, уже не має сенсу. Дискусія також не виходить, оскільки господар заходу застосовує свої переваги й видає низку безглуздих (особливо з огляду на статус президента) тирад або довгий, але безпредметний монолоґ (ми ж, мовляв, тут просто спілкуємося).
Деякі журналісти приходять на пресконференцію з єдиною метою — вилити в очі президента наболіле, про що вони вже писали у своїх текстах чи говорили на своїх теле- чи радіоефірах, вимагаючи реакції або навіть звіту. Часом такі випадки відгонять прокурорським наїздом або явним бажанням просто «випендритися». Відтак відомий, шанований значною частиною суспільства журналіст проявляє себе як звичайнісінька базарна баба.
Тридцять журналістів — учасників пресмарафону президента України — продемонстрували все, чим «багата» сучасна журналістика України, але аж ніяк не високий рівень журналістської майстерності, національної свідомості й громадянської зрілості. Вони засвідчили, що в Україні відсутні україноцентрична журналістика, україноцентричні ЗМІ, україноцентрична «четверта влада» як інструмент формування і вираження громадської думки в українському суспільстві.
(Більше про стан і проблеми сучасної української журналістики тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).
ПРЕЗИДЕНТ
Очевидним є факт, що на межень свого президентства В. Зеленський вийшов із певними досягненнями, і, мабуть, найбільшим із цих досягнень є майстерність у риториці (так і хочеться сказати: насобачився), якою дорівнявся до декого із своїх попередників, і передусім — до ненависного йому Петра Порошенка.
Йдеться передусім про видавання бажаного за дійсне (я багато писав про ці «чесноти» П. Порошенка — див., напр., мої статті «Слово і чин президента Порошенка» у збірці Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.), яке відрізняється від риторики попередника хіба що разючою недорікуватістю й набагато більшим словоблуддям.
Словоблуддя завжди було, є і буде способом приховати некомпетентність, а то й невігластво, як загального характеру (освіченості, ерудиції, культури особистості), так і конкретно важливого для посади президента усвідомлення своєї місії (розуміння процесів націєтворення й державотворення, урядування й взаємодії із суспільством).
В. Зеленський продемонстрував, що за два з половиною роки своєї каденції він «поднаторєл» у жонглюванні цифрами та назвами «великих проектів», але в своїй освіченості так і залишився на рівні випускника периферійного вишу з ерудицією достатньою хіба що для КВН («клуба вєсьолих і находчівих»).
Президентство, правда, вимило з нашого героя «вєсьолость», якою він уславився у своєму «Кварталі» та кіносеріалах типу «Слуги народу», а «находчівость» спрямувало у пошуки шляхів і можливостей видавання бажаного за дійсне, обставляння себе декораціями, які створювали б враження народної любові до нього й, зокрема, поваги до нього як до верховного головнокомандувача підпорядкованих йому збройних сил. Саме тому він десятки разів всує нагадує собі ж, що він — президент України й верховний головнокомандувач ЗСУ.
Пресмарафон засвідчує ізольованість головного «слуги народу» від українського суспільства в цілому і — в обговорюваному випадку — від журналістської спільноти зокрема. У президента України немає навіть групи лояльних до нього журналістів, у колі яких він почувався б вільно й невимушено, а в суспільстві в цілому немає тієї групи прихильників і симпатиків, які годилися б для «масовки», що створювала б бодай враження його єдності з народом, який обрав його неймовірно високою кількістю голосів на посаду президента. Мабуть, така ж повага насправді є і в середовищі збройних сил, які в силу своєї специфіки та обставин (війна з РФ) не можуть виказувати своє справжнє ставлення до президента, який, із свого боку, не підбирає слів для негативної характеристики не найгірших генералів і офіцерів.
У різних обговореннях зауважують, що Зеленський оточив себе некомпетентними, примітивними, жалюгідними людьми, з-поміж яких, мовляв, вивищується розумний Андрій Єрмак. Можливо, по-своєму й розумний, напевно й розумніший та освіченіший за самого, але й виступи Єрмака не засвідчують його високого рівня національної свідомості й громадянської зрілості.
А. Єрмак — особлива любов Зеленського. За два з половиною роки він проявився кількома вчинками й діями, за які мав би бути негайно увільнений з посади, а то й відданий під суд. Але ж ні! Єрмак лише зміцнює свої позиції, і відтак складається враження, що саме Єрмак є тіньовим диктатором, а Зеленський є виконавцем його планів і намірів.
Про це намагаються говорити опозиційні журналісти й громадські активісти, але обговорюють вони це ситуативно, без навіть спроби заглянути в суть не тільки особистих взаємин цих двох осіб, а і в ширшому контексті оточення Зеленського, його історичних коренів та політичних традицій.
Привертає до себе увагу переважання явно невластивих для України прізвищ, які дають підстави підозрювати, що маємо справу з цілим сонмом онуків і правнуків колишніх енкаведистів і кадебістів, двадцятип‘ятитисячників та інших компартійно-радянських працівників, що їх Москва засилала в Україну для утвердження радянської влади, для створення голодоморів, для боротьби з «українськими буржуазними націоналістами» та дисидентами інших переконань.
В. Зеленський не раз і не два у процесі свого пресмарафону вдавався до катеґорії совісті й підкреслював, що він вважає себе совісною людиною. Таке лукавство очевидне: совісна людина ніколи не б‘є себе в груди, наголошуючи на своїй совісності. Сумління не дозволяє. Коли ж людина постійно нагадує про совість як свою чесноту, це однозначно засвідчує протилежне.
Ще більше: совісна людина зазвичай свідома своїх таланту, здібностей, освіти та досвіду й ніколи та ні за яких обставин не візьме на себе ношу, яка їй не по силі. У першу чергу якраз і йдеться про виборні посади, а особливо — такого високого рівня, як президентська. Якщо за жодним критерієм людина явно не тягне на таку посаду, але все одно туди вибирається (як водії, сторожі-охоронці, прибиральниці, куховарки, коханки та їм подібні пруть у Верховну Раду України), це означає, що в цієї людини є очевидні проблеми із совістю. Якщо вона, совість, взагалі будь-коли до них навідувалася…
Тут до речі буде зауважити, як багато критиків, зокрема — із тих, хто ще вчора були його союзниками, говорять про брехливість і безсовісність президента Зеленського. А. Богдан, О. Данилюк, Д. Разумков і ряд інших людей, які допомогли Зеленському обратися на президента й закріпитися на Банковій, — це лише вершки з-поміж тих, хто звертають увагу на ці «чесноту» у винуватця обговорюваної події.
Свою неширість у спілкуванні з журналістами зокрема і з народом узагалі В. Зеленський видає навіть своїми рухами, жестами, мімікою, недоречним сміхом та ін. Гримасування, доведене до мавпування тривалою сценічною діяльністю провінційного штибу, не сходить з обличчя президента, який, за деякими висловлюваннями доброзичливців і злостивців, здумує себе «найвеличнішим лідером сучасності». Звісно ж, манія величі, megalomania, є характерною ознакою дрібних і ницих людей.
Характерною особливістю поведінки такої особи є злостивість, що проявляється у помсті по відношенню до нелояльних осіб. Я назвав поіменно пару журнаоістів у відповідному розділі цих нотаток якраз у той момент , коли на мій смартфон прийшло повідомлення про твіт А. Авакова: «порушення ДБР кримінальної справи проти Юрія Бутусова — це ідіотизм». Із пісні справді слово не викинеш. Є як є.
І останнє. Не рахував, скільки разів за п‘ять з половиною годин чинний президент України вжив «моя стратеґія». У кожному випадку йшлося про якісь окремішні, ситуативні рішення, ініціативи чи проекти, які оточення або й сам суб‘єкт пов‘язує з іменем Зеленського.
Стратеґії розвитку України навіть у вигляді концепції чи тез не було в передвиборній проґрамі кандидата на президента Зеленського, про що я писав у двох чи трьох своїх статтях ще 2019 року (див. мої статті: «Владімір Зєлєнскій і перспективи “обнулювання” та “перезавантаження”», «”Слуга народа” як феномен», «Програні вибори як останній урок ддя України»).
Незважаючи на те, що новообраному президентові багато хто (не тільки я) закидав брак стратеґічної візії, бачення перспектив розвитку України, за два з половиною роки свого Зеленський так і не навчився мислити стратеґчно, і переконливим підтвердженням цього є цей пресмарафон.
Вимушено перейшовши на сяке-таке спілкування українською мовою (правда, раз у раз перемикаючись на ламану і просто жахливу російську), президент України Зеленський за два з половиною роки не визначився і як україноцентричний політичний діяч. Зверніть увагу, як у своїх балачках під час пресмарафону він раз у раз зауважує, а що подумають в Анкарі, Берліні, Парижі, Вашингтоні і, звичайно ж, у Москві. І це є переконливим доказом того, що Зеленський не переймався, не переймається і не буде перейматися українськими справами, а втілюватиме в життя плани, що їх мають для України сили, зацікавлені в тому, щоб стерти Україну з лиця землі.
Єрмак виконує при ньому функції прораба («проізводітєля работ»), і політична партія Зеленського зовсім невипадково називається «Слуга народу», нагадуючи нам про Сталіна, а кістяк її складають онуки і правнуки тих, хто найбільшою мірою зацікавлений у збереженні радянського суспільного устрою, традицій і звичаїв компартійно-радянської номенклатури, а отже — і забезпечення свого майбутнього та майбутнього своїх дітей і онуків. До речі, про це також Зеленський не раз нагадував під час спілкування з журналістами.
Що ж, якщо ти аж надто скучаєш за своїми дітьми саме через те, що тебе тяготить ноша президентських обов‘язків, не варто було рипатися на цю посаду, тим більше, що твоя дружина і мати твоїх дітей цього не хотіла. Але якщо вже взявся за гуж, не кажи, що недуж. Або ж вивільни місце для людей достойніших.
Володимир Іваненко
27–28 листопада 2021 р.