Електронна версія збірки статей готова до завантаження…
ІВАНЕНКО, Володимир. Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.
До збірки увійшли статті й нотатки останніх років, присвячені українській інтелектуальній еліті — ученим, освітянам, діячам літератури й мистецтва, тобто людям розумової праці, зазвичай об’єднуваних поняттям інтеліґенція, а відтак і проблемам науки, освіти, літератури та мистецтва. Автор зосереджує увагу на ролі інтелектуальної еліти у піднесенні рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, у процесах українського націєтворення й державотворення, у випрацюванні стратеґії розвитку України як успішної держави й суб’єкта світової політики.
IVANENKO, Volodymyr. Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Articles, Notes. — Washington: Ukraina Inc Publishing, 2022. — 2022. — 729 p.
The collection includes articles and notes of recent years on the Ukrainian intellectual elite — scientists, educators, literary and artistic figures, ie intellectuals, usually united by the notion of intelligentsia, and thus the problems of sciences, education, literature and arts. The author focuses on the role of the intellectual elite in raising the level of national consciousness and civic responsibility of Ukrainian society, in the process of Ukrainian nation and state building, in developing a strategy for Ukraine as a successful and and a subject of world politics.
ВІД АВТОРА
У моїх планах ця збірка появилася зовсім недавно, хоча, як тепер виявилося, винесена в назву збірки тема присутня в дуже великій кількості моїх статей і нотаток, ба навіть у найбільшій кількості. Це є свідченням того, що які теми я не обговорював (українізації України, світового українства, українського козацтва, системних змін та ін.), так чи інакше я зачіпав і тему соціальної відповідальності української інтелектуальної еліти в цілому або учених, освітян, просвітян, медійників, літераторів, митців та інших людей розумової праці зокрема. Власне, всі проблеми України й українського суспільства замикаються на українській інтелектуальній еліті.
Візьміть рівень президента України та свити, яка його грає. Візьміть уряд, окремі міністерства, урядування на рівні областей, районів і навіть невеликих сільських громад. Візьміть законодавчу гілку влади, передусім Верховну Раду з її депутатським корпусом, армією осіб, які забезпечують функціонування парламенту в цілому й діяльність народних депутатів зокрема, а ще ради областей і районів. Візміть суди, починаючи від Верховного й Конституційного судів і закінчуючи судами окружними (районними). Візьміть недержавну сферу — приватний сектор економіки (бізнеси), громадсько-політичну діяльність, засоби масової інформації та інші… Уявіть їх без людей розумової праці, без інтеліґенції, без інтелектуалів…
Інтелектуали — це мозок нації, суспільства, держави. У кожній країні інтелектуалів цінують дуже високо, їхню працю щедро оплачують, а у важку годину захищають від залучення в операції, пов’язані з підвищеними ризиками для життя (наприклад, від мобілізації до війська) та ін.
З розпадом КПРС та СРСР і постанням суверенної, незалежної України в інтелектуальній сфері відбулися лише формальні зміни. Трудова українська радянська інтеліґенція у якійсь своїй частині цілком щиро тут же обернулася на націонал-демократів, у якійсь іншій частині — стиха пристосувалася до нових обставин, а ще в якійсь частині залишилася вірною комуністичним ідеалам і радянським традиціям. У суті ж своїй усі вони залишилися дітьми свого часу.
Виключно формальні зміни відбулися, в свою чергу, й на інституційному рівні. Як відомо, в усіх вишах (університетах та галузевих інститутах) України були кафедри історії КПРС, марксизму-ленінізму, марксистсько-ленінської філософії, діалектичного чи історичного матеріалізму, політичної економії, наукового атеїзму та ін. Ці кафедри не були ліквідовані, як, очевидно, годилося б, а їхні співробітники (професори, доценти, асистенти, наукові співробітники) не були звільнені як такі, в чиїх послугах у незалежній Україні не було жодної потреби, що, до речі вивільнило б і величезні бюджетні кошти.
Що сталося насправді? Усі названі вище інституції щвидко реформувалися, змінивши вивіски на кафедри політичних студій, політолоґії, економіки, реліґієзнавства, а їхні професори, доценти, асистенти й наукові співробітники стали фахівцями в царинах, що їх ще не так давно вони ж вважали буржуазними науковими дисциплінами. Так само “трансформувалися” й ідеолоґічні інститути та вищі (ком)партійні школи. Чи можна було сподіватися, що такого ґатунку вчені й експерти запропонують ефективну підтримку процесів націєтворення й державотворення в незалежній Україні? Звісно, що ні!
Ясна річ, що розпад КПРС та СРСР спричинився до появи в незалежній Україні якісно нових і перспективних інституцій. Це — українознавчі інститути, відділи й відділення, кафедри та ін. Творення цих інституцій було нелегким і проблемним. Передусім тому, що більшість цих інституцій очолили вчорашні компартійні функціонери української історичної чи філолоґічної науки; поцікавтеся історією провідного в Україні Інституту українознавства при Національному університеті імені Т Шевченка. А деякі з них виникали на базі названих вище інститутів та кафедр. Назву тут Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, знаний в минулому як Інститут історії партії при ЦК КПУ — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
Кажуть: наша культура, література, освіта, наука потерпають і занепадають від неуваги держави. Насправді вони потерпають від низького фахового рівня, рівня національної свідомості й громадянської зрілості діячів культури, літератури, освіти, науки, наслідком чого є брак самоорґанізації. Нездатність до самоорґанізації – єдина перешкода, через яку українська культура, література, освіта, наука не можуть стати самодостатніми. Брак самоорґанізації й самодостатності спонукає культуру проситися під опіку держави. Самодостатня культура виступає будівничим держави. Самоорґанізована культура є основою основ культури політичної. Якщо політикам бракує загальної культури, де візьметься культура політична?
Висока самоорґанізація освіти й науки унеможливили б таке явище, як Дмитро Табачник, якого деякі цілком україноцентричні експерти вважають видатним діячем науки. Держава рахується із самодостаньою освітою і наукою. Висока самоорґанізація літератури й мистецтва унеможливили б занепад української культури і сприяли б її зростанню, популярності серед народу.
Проблема, однак, у тому, що ні в період занепаду й розпаду КПРС та СРСР, ні після, уже у формально пострадянській України українська інтелектуальна еліта так і не стала україноцентричною, а відтак і не трансформувалася в аванґард українського суспільства.
Ми будемо мати ці проблеми до тих пір, поки українська інтелектуальна еліта не відріже пуповину, яка зв‘язує її з радянською інтеліґенцією, і не виборсається з російського інформаційного простору, російського погляду на світові явища (на ті ж античність чи середньовіччя) і т. ін.
Проблема тут не в посиленні культурного нігілізму. Проблема в елементарній неспроможності чи в небажанні усвідомити себе як суб‘єкт українського суспільства і свою відповідальність як громадян України. Зробіть же цей крок, і тоді культурний нігілізм вивітриться швидко і безболісно.
Ці та інші теми так чи інакше знаходять відображення у статтях та нотатках, які увійшли до цієї збірки. Ці статті й нотатки — спроба публіцистичного осмислення української інтелектуальної еліти як явища, і то переважно на рівні власне постановки питання. Очевидно, що ця тематика потребує як глибшого публіцистичного обговорення в ЗМІ, так і, звичайно, серйозного наукового дослідження.
Сподіваюся, що ця збірка спонукає багатьох моїх читачів зацікавитися принаймні до активнішого обговорення української інтелектуальної еліти як проблеми, за яким послідують і інші дії — наукові студії, а також проґрами, курси, семінари, школи, які прислужаться справі виховання нової української інтелектуальної еліти з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, а відтак і перетворенням цієї еліти на ядро, навколо якого згуртовуватиметься пасіонарна частина українського суспільства, яка, у свою чергу, стане силою, здатною ефектично змінювати українське суспільство в цілому.
17 жовтня 2021 р. — 30 січня 2022 р.
ЗАВАНТАЖИТИ ЕЛЕКТРОННУ ВЕРСІЮ ЗБІРНИКА: