Хто цікавиться історією української вищої освіти й науки, напевно знає, що найраніші сподівання українців на університет пов’язані із заснуванням у Києві університету Св. Володимира (тепер ім. Т. Шевченка). Першим ректором університету був Михайло Максимович – один із найперших і найвидатніших українських фольклористів та етнографів, предтеча сучасного українознавства.
М. Максимович мав намір зробити університет центром для власне українських (тоді – малоросійських, південного краю) студій. З цією метою він вів переговори з М. Гоголем, який мав стати одним із провідних професорів і який також був видатним фольклористом і етнографом (до речі, досі належним чином не вивченим). Треба також згадати М. Костомарова та інших видатних професорів і вчених. Годі й говорити про те, що серед викладачів університету мав бути й Тарас Шевченко.
На жаль, університет Св. Володимира не став тим, про що мріялося, але до певної міри він таки свою місію виконав. З його стін вийшло багато видатних українознавців. Тут виникла низка наукових шкіл у галузі. У складі університету працює один із перших профільних інститутів українознавства в Україні.
Михайло Грушевський, як нам нагадує Тарас Каляндрук, активно пропагував ідею створення окремого українського університету наприкінці ХІХ століття, тобто уже на новому етапі розвою українського руху. Так, ідея набула широкого розголосу й була гаряче підтримана, але не була реалізована ні в Києві, ні у Львові.
Тільки після проголошення незалежності України Центральною Радою, очолюваною М. Грушевським, вдалося реалізувати ідею українського університету. Втілив її в життя міністр освіти УНР професор Іван Огієнко, відкривши перший Український національний університет (так він офіційно називався) в Кам’янці-Подільському.
Першим ректором цього університету став професор В’ячеслав Петр, чех за походженням, перед тим – багатолітній директор П’ятої Києво-Печерської гімназії (її, до речі, закінчував чоловік Лесі Українки, в.о. міністра юстиції УНР і наш найвидатніший етномузиколог професор Климент Квітка). Більшовики невдовзі розстріляли В. Петра як українського буржуазного націоналіста, а університет переформатували на інститут народної освіти, пізніше – педінститут. Тепер це Кам’янець-Подільський національний університет імені І. Огієнка.
Поразка УНР, гетьманату Скоропадського та Директорії виштовхнула багатьох українських професорів та вчених в еміграцію. Відтак велика група їх організувалася й заснувала Український Вільний Університет (УВУ) на батьківщині професора Петра – у Празі. УВУ успішно працював там понад двадцять років, і лише з приходом у Чехословаччину радянської армії й комуністичної влади мусив перебратися до Мюнхена в Німеччину. Утримується він коштом Фундації УВУ, яка базується в США, та дотаціями від німецького уряду.
Від 1945 року й досі УВУ працює в Мюнхені, маючи акредитацію від баварського уряду на магістерки та докторат. Свого часу і я був докторантом УВУ в царині конституційного та адміністративного права, а також співпрацював з УВУ як редактор і видавець (див.: Чубатий Микола. Огляд історії українського права / За ред. доц. В. Іваненка. – Київ – Мюнхен, 1994).
З моїм переїздом до США співпраця з УВУ перервалася. Сподіваюся з часом моя співпраця з УВУ відновиться уже в іншому статусі, на рівні Українського Університету…
Отже, можемо говорити про більш як півторастолітню тяглість ідеї Українського Університету. І я дуже хочу, щоб цей проект реалізувався повною мірою, як ми його задумали, і утвердився на віки. Для цього потрібно зовсім небагато: згуртування навколо УУ кращих українських професорів та вчених, а також прихильність, сприяння й підтримку світового українства.
* * *
Ідея заснування Українського Університету виникла не спонтанно і не напередодні його реєстрації.
Роки й роки назад я почав обговорювати цей задум із своїми старшими колегами професорами Григорієм Костюком, Василем Маркусем, Петром Одарченком та іншими відомими вченими й діячами в українській громаді США.
Ми зійшлися на тому, що на американському континенті має постати заклад, подібний до Українського Вільного Університету в Мюнхені. Водночас це має бути заклад нового типу, який відповідав би на виклики сучасності й ураховував би стандарти західної й української освіти і науки.
“Ви – ще молодий. Кому ж, як не вам це й реалізовувати?” – сказав мені видатний літературознавець, академік УВАН, проф. Петро Одарченко.
Найдокладніші розмови з цього приводу були у мене з членом-кореспондентом УВАН, відомим українським дослідником і письменником, колишнім директором Української служби “Голосу Америки” Миколою Француженком. Говорилося уже не так про ідею взагалі, як про структуру, навчальні програми, джерела фінансування… Ці розмови, мабуть, стали найпотужнішим поштовхом і стимулом для мене упритул зайнятися питаннями реалізації ідеї.
П’ять років тому я вперше виніс ідею заснування Українського Університету на публічне обговорення і виступив з пропозицію консолідації українського наукового потенціалу за межами України. Обговорення теми в інтернетних спільнотах несподівано зачепило болючі питання науки й вищої школи в Україні.
Я зрозумів, що сфера діяльності Українського Університету не може обмежуватися лише діаспорою: він повинен охопити й Україну, стати сполучною ланкою між українським суспільством і діаспорою, між Україною і світом, а отже стати наріжним каменем єднання світової української спільноти, ідеєю якого перейнятий мій друг Микола Пономаренко.
Очевидно, мали відбутися й інші події і зміни, які підвели мене до готовності стартувати проект Українського Університету. І однією з таких подій треба назвати заснування Міжнародної Фундації Лідерства.
Словом, час настав, і ми вийшли на старт: 24 листопада 2015 року Український Університет зареєстровано як неприбуткову організацію. Триває проходження інших формальностей, пов’язаних із набутиям офіційного статусу, але ми вже маємо юридичні підстави зайнятися організаційними справами, щоб у якомога коротший строк почати просвітницьку, освітню й наукову діяльність.
Починаючи з цього запису, я буду розміщувати в інтернетних спільнотах, у блогах і на тематичних сторінках матеріали, які деталізують проект Українського Університету й дадуть вам уявлення про мету, завдання, структуру, просвітницькі, навчальні й наукові плани тощо.
Ми розраховуємо на вашу активну підтримку наших ініціатив і діяльну участь у наших проектах. Ваші поради, зауваження, пропозиції грунтовно вивчатимуться і враховуватимуться у нашій роботі.
Деякі попередні публікації про ідею Українського Університету спровокували певний негатив з боку скептиків (ну, як же без цього?!). Я свідомий того, що нам вставлятимуть палиці в колеса і що будуть численні спроби дискредитувати як саму ідею, так і конкретні проекти Українського Університету. Ми прислухатимемося до скептиків із здоровим глуздом, але ми не будемо зважати на дії українофобів і україноненависників.
“Нам своє робить!” – ці слова з вірша Павла Тичини будуть надихати нас на добрі діла для України, світової української спільноти, української справи.
Проф. Д-р Володимир Іваненко,
Співзасновник і президент.